Є вчителі, яких пам’ятаєш до кінця уроку, є вчителі, про яких говориш до закінчення школи, але є вчителі, яких пам’ятаєш і яких з теплотою і трепетом у душі згадуєш протягом всього життя. Її пам’ятають наші батьки, її пам’ятають всі односельчани і жителі навколишніх сіл, яким зараз десь під п'ятдесят і більше. Мова йде про Вчителя від Бога, про Завпеда над завпедами, про депутата Верховної Ради Української РСР, Заслуженого вчителя України, кавалера ордена Трудового Червоного Прапора і медалі імені Макаренка, багаторічного заступника директора з навчально-виховної роботи Завалівської школи, вчителя української мови та літератури, просто прекрасну і чуйну людину Фостій Марію Йосипівну.
21 червня 1924 року в селі Фастівцях Бахмацького району на Чернігівщині в простій селянській сім’ї народилася дівчинка, якій дали чи не найпоширеніше ім’я – Марійка. Батьки її тяжко працювали на землі, тому зробили все, щоб дочка вчилася. У вісім років, на початку часів голоду та репресій, вона іде в школу у своєму селі, сім класів якої закінчує у тривожному та непередбачуваному на подальші події 1939-му. Одразу ж поступає в педшколу міста Прилуки. Там з інтересом та захопленням старається осягти премудрості педагогічної науки, щоб потім здобуті знання передавати іншим у своєму рідному селі.
Але доля з Марією та її однолітками повелася по-своєму – жорстоко і невблаганно. Коли та закінчила всього два курси, почалася війна. До початку нового навчального року і місто Прилуки, і її рідні Фастівці, як і вся Україна та більша частина Європи, були окуповані фашистами. Яка мова могла йти про навчання? Хоч би витримати, хоч би вижити в отій страшній круговерті.
«Два роки я проживала на окупованій території, працювала на різних роботах у сільській общині, одночасно ховаючись, оскільки була визначена (і це в 16 років!) на примусові роботи до Німеччини. Весь час я мріяла, коли б швидше позбутися гітлерівського ярма і вчитися дальше, здобути розпочату перед війною освіту» – так писала Марія Йосипівна в автобіографії, приїхавши вже молодою вчителькою у наші краї.
Як тільки Прилуки були звільнені, вже у вересні 1943 року Марія поновлюється на навчання у педшколі і через рік закінчує її. А 1 вересня 1944 року молода вчителька Марія Йосипівна Фостій з маленьким чемоданчиком з нехитрими особистими речами і в’язкою книжок їде в далеку і невідому їй Тернопільщину. Довго добирається майже через всю Україну, знищену, сплюндровану – адже двічі пройшовся по ній вогняний шквал війни, – двадцятирічна дівчина. А вже на місці її направляють чи не в найвіддаленіше село Мозолівку на Підгаєччині.
У селі, в районі не вистачало вчительських кадрів. Тому «східнячку», яка розмовляла чистою українською мовою, призначають учителем рідної мови V-VІІ класів. З тривогою і страхом їхала вона у краї, про які всякого наслухалась, але як тільки зустрілася зі своїм першим наставником – директором школи Теодором Іллічем Солодухою, страх одразу ж розвіявся, і Марія повністю віддає себе роботі.
Давно погасли всі вогні довкола,
І за вікном глибока темна ніч.
Заснув і вітер у саду в тополях,
Пташок дзвінких до ранку змовкла річ.
А в хаті чітко стукає годинник.
Давно за північ! Швидко час біжить!
Та сон не зімкне очі соколині,
Перо невтомне в зошитах шурчить.
В душі не гнів породжують невдачі,
А роздуми і щирі почуття,
Бо перед нею – не просто зошити дитячі,
А наше завтра, наше майбуття.
Так писав пізніше про неї її колега по роботі вчитель математики Кубай Михайло Якович.
Та не довго затрималася молода вчителька у Мозолівці. Через три роки, у 1947-му, її призначають завідуючою Угринівською початковою школою. Тут на молоді тендітні плечі, крім безпосередньої вчительської, звалюється ще і господарська ноша – де посадити дітей, чим обігріти їх зимою. А турбот з кожним роком добавляється, оскільки вже з 1949 року Угринівська школа з початкової стає семирічною. В той час в учительських колах ходила така дещо анекдотична поговірка: «Молодий вчитель подавав надії. Але «зробили» його директором школи. Внаслідок цього він і директорських лаврів не здобув, і як вчитель себе втратив».
З Марією Йосипівною було інакше: вона і з директорськими обов’язками справлялася, і вчителем відмінним була. Старожили Угринова пам’ятають, що у четвертому класі, який протягом чотирьох років вчила молода директорка, було 17 (!) відмінників. Це стривожило районних начальників від освіти – щось тут не так. Але надіслана з району перевірка переконалася, що «все так» – всі 17 відмінників показали блискучі знання і отримали за підсумками року Похвальні Листи.
Але життя вимагає від неї більшого. Марія Йосипівна бачить, що здобутих з такими потугами знань з великою воєнною перервою явно не вистачає. Тому, навчаючи інших, посилено вчиться сама: у 1953 році закінчує Кременецький учительський, а в 1957 – Рівненський педагогічний інститути і здобуває кваліфікацію викладача рідної і дорогої їй української мови та літератури.
Але і Угринів не був вінценосним у її житті. У сусідньому Завалові, де вже функціонувала середня десятирічна школа, явно не вистачало кваліфікованих кадрів. І 1 вересня 1953 року Марія Йосипівна – вже вчитель української мови та літератури, а з 20 листопада 1954 року – заступник директора з навчально-виховної роботи (завпед, як тоді іменувалась посада) Завалівської середньої школи. Довгих 27 років віддала вона Завалову. Близько півтори тисячі випускників закінчили за цей час школу. Скільки ж то зошитів треба було перевірити! Скільки ж то конспектів треба було написати! А скільком молодим вчителям вона як завуч допомогла стати на ноги! Відвідуючи уроки, аналізуючи їх, Марія Йосипівна, в першу чергу, старалась допомогти порадою, передати свій багатющий досвід, а тоді вже, ніби ненароком, зробити зауваження. І те, що Завалівська школа стала славною своїми випускниками, досвідченими вчителями, велика заслуга її – Марії Йосипівни Фостій!
Чи не найбільше титулів та відзнак не тільки серед вчителів школи, району, а може й області, отримала Марія Йосипівна за час своєї трудової діяльності:
1952 рік – Грамота Міністерства освіти України
1957 рік – Значок «Відмінник народної освіти України».
1966 рік – Звання Заслужений вчитель України
1967 рік – Медаль імені А.С. Макаренка.
1967 рік – орден Трудового Червоного Прапора.
Але найбільшим визнанням Марії Йосипівни Фостій було обрання її депутатом Верховної Ради Української РСР.
Проживаючи у селі серед людей, постійно спілкуючись з ними як вчитель їхніх дітей, Марія Йосипівна не могла не пройматися їхніми проблемами, негараздами, завжди старалася допомогти доброю порадою або навіть замовити слово перед начальством, користуючись сформованим вже на той час авторитетом. Замічали її і постійно обирали до органів влади різних рівнів. Так, ще у 1950-му її обрали депутатом Угринівської сільської Ради, з 1965 по 1975 – Завалівської сільської, а в 1965 – ще і Бережанської районної Рад. А в 1971 році звістка про нечувану подію облетіла довколишню округу: Марія Йосипівна Фостій – депутат Верховної Ради Української РСР! І це – проста вчителька, яку всі добре знають, з якою щоденно спілкуються (до того депутатами обирались лише заїжджі високі посадовці чи знані особи). Сама Марія Йосипівна сприйняла цей факт з хвилюванням, але коментувала його з присутньою їй скромністю: «Високої удостоїли мене честі. Але це – заслуга не моя, а всього колективу вчителів нашої школи».
Стиль і режим роботи депутатів тодішньої Верховної Ради істотно відрізнявся від стилю і режиму нинішніх депутатів. Марія Йосипівна дійсно була народним обранцем. Тільки два рази в рік вона від’їжджала десь тижнів з на два у Київ на засідання парламенту. Решту часу проводила на місці, вислуховувала болі і скарги своїх виборців і, в міру своїх сил та можливостей, старалася їм допомогти. Вирішувала вона і важливі господарські питання, отримуючи за це доплату від держави в розмірі аж… 60 карбованців, що рівнялось десь близько третини тодішньої її місячної вчительської платні. Як пам’ятник депутатської діяльності Фостій М.Й., стоїть посеред села велична споруда Завалівської школи, якій вона віддала стільки років і приклала стільки зусиль, щоб нове її приміщення було збудоване. Вінцем цієї знаменної події стало 1 вересня 1978 року, коли в Завалові учні ввійшли у просторі класи новозбудованої школи.
Перше вересня в світлий будинок ввійшло.
Біля школи збираються діти.
Осінь ще розсипає проміння, тепло,
Що залишилось від щедрого літа.
Перший раз, перший раз
Ти сьогодні приходиш до школи,
Щоб в житті, щоб в житті
Не забути її ніколи.
На шкільному подвір’ї і жарти, і сміх,
Голуби на просторій терасі…
Вже чекає тебе й однолітків твоїх
Перша вчителька в першому класі.
В далину простелились стежини круті –
Їх долаєш у праці й дерзанні.
Перше вересня – тільки початок путі,
Сонцесяйне щасливе світання.
Перший раз, перший раз
Ти сьогодні приходиш до школи.
Щоб в житті, щоб в житті
Не забути її ніколи!
(М. Кубай)
Тридцять сім років віддала Марія Йосипівна Фостій Підгаєцькій, з яких на десяток менше – Завалівській землі. Їй, цій землі, людям, які живуть тут, віддала все, що у неї було, зробила все, що було в її силах. І ось у червні 1981-го, прочитавши зі сцени Завалівського Будинку культури востаннє наказ директора школи про черговий випуск учнів зі школи, вийшла на пенсію і виїхала до себе на батьківщину у своє рідне село Фастівці, яке колись покидала, здавалось, ненадовго, а вийшло майже на чотири десятки років.
Виїхавши до себе додому, Марія Йосипівна старалась підтримувати хоч які-небудь зв’язки з колективом школи, з яким стільки працювала: надсилала вітання зі святами, оповідала про своє життя. Ось рядки з одного з листів, який вона надіслала на початку 1991 року: «Я багато читаю. Особливо пресу, ще добре запам’ятовую прочитане. Ще хочу йти в ногу з життям, знати про ті бурхливі, хвилюючі події, які відбуваються в нашій країні і за кордоном. Віра в Бога тепер відкрита і доступна: можна читати Біблію і Євангеліє. Багато змін, а в Західних областях особливо. У нас, правда, не ведеться боротьба між конфесіями, бо маємо єдину православну церкву. Ще не ввійшли в нас традиційні колядки, вертепи. Були щедрівки і засівання – це виконували учні. Народний рух і Товариство української мови в нас майже бездіяльні. Повільно здійснюється українізація українців. Смішно, правда, робити українізацію корінним українцям. От до чого ми дожилися! Що буде далі? Поживемо – побачимо. На цьому закінчую. Хай Вас усіх Бог береже й дає міцне Вам здоров’я! Будьте здорові!»
А далі відбулися всім нам відомі події: 24 серпня 1991 року Україна здобула вимріяну віками незалежність. Марія Йосипівна була ще свідком цієї події і раділа разом з усіма, щиро сподіваючись на кращі часи. Дочекалась ще і прийняття Конституції України – своєрідного паспорта нашої Держави. Але у свої 72, щоб вижити, змушена була трудитись у своєму підсобному господарстві – отримуваної пенсії колишньому депутату Верховної Ради (ще одна відмінність між колишніми і нинішніми обранцями), Заслуженому вчителю України, удостоєного високих державних відзнак, на прожиття в перші роки нашого становлення явно не вистачало.
До своїх знайомих Марія Йосипівна писала: «Сама часто буваю на повітрі, бо кілька днів тому у мене були головокружіння і дуже тяжка голова. Лікарі радять частіше бувати на свіжому повітрі. Просто мені так здається, що чогось завжди не вистачає, якось так часто проводиш час у забутті, байдужості, що, мовляв, нічого не треба, хоча добре розумію, що цього робити не можна, бо псується настрій, здоров'я.
А на початку листопада 1996 року на 73-у році життя невмолимий інфаркт скосив цю Прекрасну Людину. Пам’ятаймо про неї і хоч деколи згадуймо її та молімося за неї, адже, віддаючи все життя себе нам, вона так і не створила своєї власної сім’ї.
6 березня відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь Марії Йосипівни. Були присутні її рідні: Фостій Клавлія Миколаївна (дружина брата Марії Йосипівни) та племінниця Марії Йосипівни - Свинукова Ольга Григорівна
|
