За ними сльозами плакали свічі…
Листопадові дні, короткі та похмурі, завжди навіюють сум, невимовну тривогу,нічим необґрунтоване хвилювання. Через непривітність і сіровизну, їх можна порівняти із скорботними. А, можливо, це саме так?
І, можливо, недаремно День вшанування пам'яті жертв голодомору
32-33 років припадає на останні дні листопада, коли сама природа, заплакана дощами та зморена негодами, схилилася в зажурі над безневинно замордованими голодом людьми?
Кожен наступний рік все далі віддаляє нас від тих трагічних днів,
проте пам'ять – невмируща, її не стерти жорнам часу, вона живе в серцях поколінь, засторогою пульсує в наших скронях, щоб ніколи не допустити подібного в майбутньому.
Не могли бути байдужими в цей день і мешканці нашої громади.
У Фастовецькому НВК педагогічним колективом проведено змістовний захід на тему : «Свіча пам'яті». Завмирали серця, хвилювалися дитячі душі , а в очах блискотіла сльоза, коли віршовані рядки сценарію, виснаженими голосами померлих від голоду дітей, озивалися в нашій свідомості.
Після заходу увесь учнівський та педагогічний колектив , представники громадськості ,за ініціативи виконкому сільської ради , відвідали пам'ятний знак – хрест жертвам голодомору. На хресті від вітру , а тоді здавалось від горя і болю, звивалось полотно вишитого рушника, а у дитячих руках воском плакали свічі, коли сільський голова Карпенко Інна читала власні віршовані рядки :
Шматочок хліба на моїм столі,
Рум'яний, запашний, з скоринкою хрумкою…
Я похапцем підходжу до стола
І беру хліб тремтячою рукою.
Буденний хліб. Із жита, отрубів,
Із домішками білої мучиці –
У ньому все просте : і хміль, і сіль,
І келих кришталевої водиці.
У хлібі цім – життя,
У хлібі – долі спів,
У ньому щастя, радість і здоров'я,
У хлібі – пісня солов'я,
У хлібі – шепіт золотого поля.
Я закриваю очі.
Чую стогін, плач.
Я бачу розпач, біль, я бачу горе.
Скрізь морок, темінь, сльози,
Чорний плащ, в який сповита смерть…
Це – голод! Голод!
Як чорний крук, що в'ється в небесах,
Як чорна хмара, блискавка, як морок…
Темніє світ, чорніє пустка, крах …
Це також – голод! Голод!
У мене в хаті хліб –
Яка це благодать!
Й не треба в Бога більшого просити,
Хай він « насущного» подасть шматок –
І вистачить цього, щоб жити.
Згадаю 33-ій рік…
Дітей згадаю схудлих, як пір'їни.
Запалі очі, що немов вогні,
Ще тліють в попелі руїни.
Змордовані, замучені, страшні,
У них одне бажання : їсти й жити,
У них не « Снікерс» - мрія . Ні!
У них одна святиня – жито.
Тож , беручи до рук священний хліб,
Ти аромат вдихни на повні груди!
Бо ти щасливий. Ти живеш,
А з голоду померлих не вернути.
Поетичні рядки торкнулися самого серця, а щира поминальна молитва, яку відслужив настоятель Свято-Успенської церкви отець Миколай ( Подоляк М. Я.) за безневинними жертвами голодомору, торкнулася найпотаємніших куточків душі. Із отцем Миколаєм подумки молилися всі : і дорослі, і діти, молилася й природа, яка по тому заплакала згорьованими сльозами дощу.
| 
